Позаштатні співробітники Центру аналізу європейської політики, журналісти-розслідувачі та співзасновники Agentura.ru Андрєй Солдатов та Іріна Бороган осмислюють смерть Сергія Іванова – колишнього генерала КДБ і соратника путіна ще з ленінградських часів – як привід поговорити про майбутнє кремля після путіна. Автори порівнюють кар'єри двох чекістів і показують, що, попри спільне походження та спільну травму розпаду СРСР, вони по-різному пройшли 1990-ті. На їхню думку, приклад санкціонованого Івановим убивства чеченського польового командира в Досі свідчить: навіть "менш агресивний" кандидат від спецслужб не змінив би природи режиму. Відтак у воєнний час наступником путіна майже неминуче стане людина з силових структур, а отже, зацікавленості у завершенні війни із Заходом очікувати не варто.
Раптова смерть Сергія Іванова – одного з найближчих соратників путіна та його колишнього колеги по КДБ – знову змусила заговорити про те, яким буде кремль після путіна.
Тим, хто розмірковує про майбутнє росії, варто зважати на факти – і смерть Іванова робить цю потребу ще нагальнішою. Колишньому генералу КДБ було 73 роки – стільки ж, скільки його молодшому за званням колезі по КДБ путіну. Іванов був розумним, жорстким, впливовим і не надто приємним у спілкуванні – жодна з цих рис не врятувала його від долі, яка чекає кожну людину.
Якщо тільки путін не відкрив секрет вічного життя (про що, за деякими даними, він якось розмірковував уголос з іншим 73-річним старцем – китайським диктатором Сі Цзіньпіном), смерть прийде й по нього. Наступника він так і не призначив, а це означає ризик: країна, наповнена ядерною зброєю, з елітою, яка постійно нарікає на реалії XXI століття, може лишитися без керма влади.
Був час, коли саме Іванова вважали можливим наступником путіна. Ці двоє знали одне одного ще з 1970-х – обидва тоді служили в ленінградському управлінні КДБ СРСР.
На перший погляд кар'єри й спосіб мислення цих двох колишніх радянських розвідників були дуже схожими, проте після розпаду СРСР їхні шляхи розійшлися, а бурхливі 1990-ті вони пережили зовсім по-різному. путін залишив КДБ під час серпневого путчу 1991 року, щоб приєднатися до команди демократичного мера Ленінграда Анатолія Собчака, тоді як Іванов продовжив службу в розвідці, яка згодом стала Службою зовнішньої розвідки (СВР).
У 1991 році путін очолив комітет із зовнішніх зв'язків мерії Санкт-Петербурга, відповідальний за постачання продовольства, – роботу, що змушувала лавірувати між кримінальними угрупованнями та новими капіталістичними структурами міста. Це була часом смертельно небезпечна гра, яка стала сумнівним, але формувальним досвідом для його майбутнього лідерства. Іванов водночас ходив довгими коридорами московської штаб-квартири розвідки.
Серед ветеранів КДБ Іванов завжди стояв вище за путіна. Адже під час холодної війни він служив у Західній Європі та Африці, тоді як путін до розпаду СРСР так і не виїжджав за межі комуністичного блоку. У радянській розвідувальній ієрархії Іванов дослужився до звання генерала, тоді як путін завершив кар'єру в КДБ підполковником.
До 1999 року, коли Іванов завдяки близькості до путіна (той призначив його секретарем Ради безпеки) опинився в центрі загальнонаціональної уваги, російська розвідка вже значною мірою переконала і російську, і міжнародну аудиторію в цілком вигаданій історії: нібито зовнішньорозвідувальна гілка КДБ була найліберальнішою й найменш жорстокою частиною радянського апарату безпеки, начебто подібною до західних спецслужб, оскільки не брала участі у внутрішніх репресіях і мала доступ до західних цінностей. Цей наратив був хибним в обох пунктах, проте багато хто сприйняв його як факт. Як провідні фігури цього нібито менш ідеологізованого напряму, від нього виграли і путін, і Іванов.
Дбайливо вибудовуючи власний публічний образ, Іванов також подбав, щоб журналісти звертали увагу на його вільну англійську та любов до The Beatles. Разом узяті, ці риси робили з Іванова ідеальний продукт КДБ – світського, раціонального, досвідченого й нібито не схильного до насильства. Принаймні таким був образ, який він проєктував. Реальність виявилася іншою, і це незабаром стало очевидним.
У травні 2005 року, коли Іванов обіймав посаду міністра оборони, його 28-річний син Олександр на своєму "Фольксвагені" збив на московській вулиці 69-річну жінку. Вона загинула на місці.
Офіційне розслідування визнало молодшого Іванова невинним, і багато хто запідозрив приховування справжніх обставин. Коли родичі загиблої відмовилися визнати цей вердикт, поліція відкрила нову справу – цього разу проти зятя загиблої, звинувативши його в нападі на молодого Іванова на місці аварії. Це фактично змусило родину замовкнути – вона перестала спілкуватися з журналістами. Саме Іванов-старший першим заявив, що жертвою жорстокості була не стільки загибла жінка, скільки його син.
Опинившись перед кризою, що стосувалася власної родини, Іванов виявив мстивість і жорстокість, хоча так і не досяг рівня свого друга путіна. Метою Іванова було змусити родину жертви замовкнути, і він відтворив підхід, який КДБ застосовував у пізньому СРСР: Комітет державної безпеки тиснув на радянських дисидентів, змушуючи їх мовчати й коритися, різними методами, що не доходили до вбивства. Втім, це спрацьовувало доволі ефективно.
На інституційному рівні Іванов діяв не інакше.
За рік до того, як його син збив на смерть пенсіонерку, Іванов санкціонував перше вбивство, здійснене за кордоном російською військовою розвідкою в пострадянську епоху. У лютому 2004 року Зелімхан Яндарбієв – чеченський польовий командир і колишній віцепрезидент невизнаної республіки – загинув, коли в столиці Катару Досі вибухнув його білий Toyota Land Cruiser.
Операцію провели офіцери щойно створеного підрозділу в структурі російської військової розвідки, заснованого самим Івановим, коли він ще був міністром оборони. Він пишався цією операцією, навіть попри те, що її провели невдало. Виконавців затримала катарська влада, і кремлю довелося докласти чималих і принизливих зусиль, щоб повернути їх до Москви, де на них чекала зустріч як на героїв.
Іванову значною мірою не вдалося реформувати російські збройні сили, проте дещо на посаді міністра оборони він таки здійснив: убивство в Досі поклало початок довгій традиції вбивств за кордоном, які кремль замовляв через військову розвідку. Часто ці операції були недбалими, погано організованими й невдало виконаними, але завжди – жорстокими.
Що могло б статися – у Грузії, а згодом і в Україні, якби путін обрав своїм наступником саме Іванова? Адже тоді саме він, а не путін, був би президентом у 2008–2012 роках. Чи міг би Іванов, генерал КДБ, виявитися раціональнішим і менш агресивним лідером?
Спокуса уявити це велика. За всіма свідченнями, він був менш схильний до ризику, ніж путін. Подейкують, що мрією Іванова було створення певної націоналістичної держави в межах російських кордонів, а не сталінської агресивної імперської військової машини, якою дедалі більше стає путінська росія.
Проте Іванова з путіним об'єднувала та сама визначальна травма – приниження КДБ унаслідок розпаду радянської імперії. І, як і путін, він вважав, що росією мають керувати спецслужби та армія, бо лише цим інституціям він справді довіряв.
На відміну від путіна, однак, Іванов ніколи не мав власної команди. Навіть на посаді міністра оборони його постійно обманювали й маніпулювали ним власні генерали.
За іронією, ця слабкість, найімовірніше, зробила б конфронтацію із Заходом не менш, а більш імовірною. Навіть якби сам Іванов утримався від насильницької відповіді на подразники параної КДБ – такі як "арабська весна" чи народні революції в Україні та Грузії, – спецслужби все одно вимагали б такої конфронтації, зі згодою Іванова чи без неї.
І це, мабуть, головний урок для тих, хто сьогодні розмірковує про наступника путіна. У воєнний час першими кандидатами неминуче стають вихідці зі спецслужб або армії.
Вкрай малоймовірно, щоб хтось, приведений до кремлівської влади з лав силових структур, був зацікавлений у завершенні війни росії із Заходом.
Джерело: CEPA
