Колумніст Bloomberg Марк Чемпіон розглядає глухий кут, у якому опинився президент США Дональд Трамп у протистоянні з Іраном, і пояснює це не слабкістю попередніх адміністрацій, а нерозумінням причин дедалі відчутніших обмежень американської могутності. Він доводить, що глобалізація демократизувала доступ до сучасних технологій війни – від супутникових знімків до дронів, і саме тому США більше не можуть дешево й гарантовано нав'язувати свою волю навіть значно слабшим противникам. Марк Чемпіон вважає, що Трамп має визнати межі американської могутності й шукати довгий, поетапний шлях до прийнятної угоди із залученням союзників США в Затоці та Європі, а також Китаю та Ізраїлю після відходу Нетаньягу.
Не вперше відтоді, як п'ять місяців тому президент США Дональд Трамп розпочав шеститижневу війну з Іраном, він опиняється у безвиході. Ще минулого тижня він обіцяв влаштувати Тегерану пекло, якого світ ще не бачив: мовляв, іранське керівництво досі не отримало достатньо потужного удару, щоб усвідомити марність опору. Але тепер він відмовився від ударів, судячи з усього, після того, як йому пояснили, що прийнятних військових варіантів немає.
Постають два запитання. По-перше, чому США не можуть нав'язати свою волю Ірану – країні з набагато слабшою армією – навіть після знищення його регулярних військово-морських сил і протиповітряної оборони? По-друге, як Трамп може настільки не розуміти цієї неспроможності, що його доводиться стримувати, аби він не втілив у життя популярне визначення божевілля – робити те саме знову й знову, сподіваючись на інший результат?
Відповідь на обидва запитання одна: Трамп і низка ключових постатей із його оточення прийшли до влади, зробивши хибний висновок із дедалі очевиднішої нездатності Америки нав'язувати бажані геополітичні результати за допомогою погрози силою або її застосування. Вони звинуватили в цьому слабкість попередніх адміністрацій, помилкову прихильність до "порядку, заснованого на правилах", який нібито не відповідав інтересам США, вокістський підхід до збройних сил, неправильний розподіл ресурсів на користь Європи та зосередженість на прагненні "робити добро" – наданні допомоги та розбудові держав замість ведення війни.
Безсумнівно, нерішучість керівництва не раз відігравала роль у провалах американської зовнішньої політики, але загалом діагноз адміністрації докорінно хибний. США зазнають невдачі в Ірані й, імовірно, зазнаватимуть їх надалі тому, що технології змінили саму природу війни, а з нею і баланс сил між великими та малими державами. Віра Трампа у всемогутність американської армії просто застаріла.
У статті, опублікованій минулого тижня у виданні Foreign Affairs, професор Чиказького університету й автор книжки "Бомбування заради перемоги: повітряна міць і примус у війні" Роберт Пейп стверджує, що та сама глобалізована економіка, яку уможливило американське панування після завершення холодної війни в 1991 році, водночас демократизувала поширення нових військових технологій – від супутникових знімків до мікрочипів і дронів.
Тому, на відміну від Іраку Саддама Хусейна під час війни у Перській затоці 1991 року чи Сербії, яка намагалася витримати авіаудари НАТО в 1999-му, так звані держави-ізгої, що наважуються кинути виклик США, сьогодні мають і засоби для асиметричної відповіді, і партнерів, чия міць наближається до американської та які готові їм у цьому допомогти. У підсумку, обстоюючи власні інтереси, Вашингтон більше не може розраховувати, що завжди перемагатиме або що перемога буде дешевою.
Іран уже показав: якщо Трамп виконає свої погрози знищити фізичну та енергетичну інфраструктуру країни, Тегеран здатен зробити те саме із союзниками США в Затоці, і майже напевно не капітулює, хоч би якої шкоди зазнав. А отже, США витратять запаси життєво важливої, важко відновлюваної зброї, зрештою не досягнувши мети. Тегеран також продемонстрував, що може спертися на іноземних партнерів: на Китай – для економічної підтримки, а на росію – для отримання даних цілевказання. Близькість до Ормузької протоки – одного з ключових вузьких місць глобальної нафтової логістики – дозволяє Ірану значно посилювати ефект від свого арсеналу ракет, дешевих дронів і швидкісних катерів.
Трамп має рацію в одному: дипломатичний курс, якого він дотримувався щодо Ірану, вичерпав себе. Це сталося ще певний час тому й відбилося в надзвичайно розмитій угоді про припинення вогню, яка тепер розвалюється. Її формулювання поєднували несумісні бачення США та Ірану щодо завершення війни – суперечність, через яку угода від початку була нежиттєздатною. Така конструкція неминуче мала дати тріщину.
Нещодавня стаття Мохаммада Джавада Заріфа, колишнього віцепрезидента та міністра закордонних справ Ірану, показує, як у Тегерані бачать це протистояння. За словами Заріфа, за нинішніх обставин дві країни ніколи не зможуть стати друзями, але здатні керувати своїми розбіжностями за допомогою свого роду розрядки часів холодної війни. Заріф – порівняно поміркований представник іранського режиму, який свого часу вів переговори щодо ядерної угоди 2015 року, яку ненавидять прибічники жорсткої лінії в його власній країні, а також Трамп і прем'єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу.
Решта тексту Заріфа добре показує, наскільки важко досягти такої розрядки насправді. Наприклад, він пояснює: контроль Тегерана над Ормузькою протокою є питанням виживання, адже впродовж десятиліть саме США використовували цю протоку як зброю, забезпечуючи військові бази в Затоці, які згодом використали для ударів по Ірану. За його версією, відсутність іранського контролю над водним шляхом також давала союзникам США змогу й далі експортувати нафту, тоді як США блокували продаж іранської нафти під час режиму санкцій "максимального тиску" за першої каденції Трампа. Вільне судноплавство, каже колишній дипломат, виявилося розкішшю мирного часу, якої Ісламська Республіка більше не може дозволити іншим.
Запропоноване Заріфом рішення – нова система безпеки за участю регіональних держав, без США та Ізраїлю. Окремо він пропонує угоду про перемир'я з Вашингтоном, за якою США мають скасувати санкції та виплатити воєнні репарації, а Тегеран – лише заявити про зобов'язання не створювати ядерної зброї. Жоден президент США не міг би погодитися на такий результат, який повністю ігнорує дестабілізуючу регіональну роль Ірану: підтримку недержавних збройних формувань в Іраку, Лівані та Ємені й схвалення терористичного нападу на Ізраїль 7 жовтня 2023 року – чинники, які сприяли рішенню США та Ізраїлю завдати удару.
Тепер у Трампа немає іншого виходу, крім як знайти спосіб завершити війну, який враховує межі американської сили, та значно винахідливіше використовувати політику "батога й пряника", щоб схилити Іран до прийнятної угоди. Це вимагатиме тактики пітона, яка приведе до мети значно повільніше, ніж хотілося б Трампу. Для такого тривалого "стискання" йому варто залучити союзників США в Затоці та Європі, які ризикують у цьому конфлікті більше, ніж самі США, і долучити Китай та Ізраїль уже після відходу Нетаньягу. Він може розпочати цю роботу вже зараз – або ж після чергового раунду воєнної ескалації, який провалиться, ще більше виснажить американські арсенали й породить нові проблеми, які доведеться розв'язувати.
Джерело: Bloomberg
