В Україні екологічний податок не виконує своєї ключової функції – фінансування реальних природоохоронних і декарбонізаційних проєктів. Натомість у ЄС ці кошти є частиною «зеленого переходу» і використовуються для модернізації великої промисловості. Україні теж варто використовувати таку модель, якщо ми хочемо стати членом ЄС. Про це йдеться в аналітичному матеріалі «ЕкоПолітика».
Державний фонд охорони навколишнього природного середовища був створений в Україні ще у 1991 році. Понад 20 років кошти, які підприємства сплачували за забруднення довкілля, мали чітке цільове призначення і могли використовуватися виключно на екологічні проєкти. Проте наприкінці 2014 року, в межах бюджетної реформи, більшу частину екологічного податку спрямували до загального фонду держбюджету. Формально фонд залишився в законодавстві, але фактично перестав існувати як окремий фінансовий інструмент, а «екологічні» гроші стали витрачатися на будь-які бюджетні потреби.
Спробою частково виправити ситуацію стало створення у 2024 році бюджетної програми «Фонд декарбонізації та енергоефективної трансформації», куди акумулюється частина податку за викиди CO₂. Однак, попри назву, фонд переважно фінансує проєкти з енергоефективності, а не безпосередньо зі скорочення промислових викидів. Серед підтриманих ініціатив – встановлення сонячних електростанцій на державних будівлях, енергоаудити, лізингові програми для ОСББ, а також інші заходи, далекі від промислової декарбонізації. Водночас великі підприємства, які є основними платниками екоподатку, не мають доступу до цих коштів для власної екологічної модернізації.
Експерти та аналітики вказують на низку системних проблем. Українська модель екологічного оподаткування має вузьку базу і не охоплює всі значущі джерела забруднення, зокрема транспорт. Адміністрування податку ускладнене через відсутність чіткої методології вимірювання викидів, що призводить до заниження показників і недоотримання коштів бюджетом. Крім того, в Україні відсутні фінансові стимули для підприємств, такі як податкові пільги, гранти чи субсидії – які в інших країнах поєднуються з екологічними податками.
Окремою проблемою є розподіл і використання надходжень. Значна частина коштів розчиняється в загальному фонді бюджету, а на місцевому рівні екоподаток часто спрямовується на ремонти, потреби ЖКГ або псевдоекологічні заходи замість проєктів, що реально покращують стан довкілля. Аналітики наводять приклади, коли під виглядом природоохоронних програм фінансуються обрізка дерев, прибирання вулиць чи ремонт каналізацій.
Фахівці наголошують: точкові зміни, такі як підвищення ставок або коригування звітності, не вирішують головну проблему. Екологічний податок в Україні потребує комплексного реформування: розширення податкової бази, посилення контролю, створення прозорого механізму розподілу коштів і реальних фінансових стимулів для «зеленого» переходу промисловості. Без цього він і надалі залишатиметься суто фіскальним інструментом, а не двигуном екологічної трансформації, якої вимагають європейські норми та потенційне членство України в ЄС.
Читайте також:
- «Метінвест» Ахметова у 2025 році сплатив 18,7 млрд грн податків до бюджету України
- Екологічна сталь – це матеріал майбутнього: СЕО «Метінвесту» розповів про модель модернізації для України
- Запровадження європейських екологічних норм без урахування воєнного стану несе високий ризик деіндустріалізації України – ІСС Ukraine
