Найбільш поширеними техніками на Київщині були: «вирізування», «лиштва», «зерновий вивід»,
«настилування», «набирування», «верхоплут», «штапівка», «коса гладь» тощо, – розповідає Український інститут історії моди.
Основні кольори вишивки на Північній Київщині – білий, червоний та синій, а на Південній
Київщині – білий та жовтий. З другої половини ХІХ століття синій починає замінюватися чорним кольором.
Найкращу та найбільш майстерно вишиту сорочку вдягали, звісно ж, на весілля.
Її вишивали на тонкому, білому полотні, рукава повністю вкривали вишивкою червоною заполоччю. Часто весільну сорочку жінка берегла у скрині ціле життя.
Старші жінки носили вже скромніші, не такі барвисті сорочки, та й кількість вишивки на них зменшувалася.
Чоловічі сорочки у ХІХ столітті відрізнялися від жіночих довжиною та відсутністю вишивки
на рукавах.
У будень не вдягали пишно вишитих із тонкого полотна сорочок. Одяг «до роботи» був стриманим, практичним, однак оздоблений лаконічною, мінімалістичною вишивкою.
У піст не носили одяг яскравих кольорів. Вбиралися у сорочки, вишиті білим, чорним, синім, коричневим.
На виготовлення однієї сорочки потрібно було від 6000 до 8000 метрів нитки, виготовленої вручну.
Раніше селянки переважно вишивали самі для себе. Як промисел на Київщині це почало розвиватися з 1913 року. Створювалися осередки у містах Кагарлик та Сміла, селі Скобці.
Сообщение День вишиванки: які вишиті домоткані сорочки одягали на Київщині появились сначала на Великий Київ.
