Том Купер приурочив текст до роковин російсько-української війни та проаналізував два опубліковані нещодавно матеріали. Він наголошує: загрозу повномасштабного вторгнення недооцінили і українське керівництво, і західні союзники, попри чіткі попередження розвідки. На його думку, навіть без "супершпигунів" доступні дані дозволяли зробити однозначний висновок про неминучість війни, але політичні міркування та самообман зробили його неприйнятним. Купер закликає не відмахуватися від чесної аналітики, навіть коли вона болюча, і готуватися до тривалої та важкої боротьби: майбутнє України підривають насамперед структурні слабкості керівництва, зокрема й на Заході, а не брак мужності українців.
Намагаючись бути в курсі всіх останніх новин про цю війну, я занурився у читання матеріалів, пов'язаних із "четвертими роковинами" повномасштабного вторгнення путіна в Україну.
Я змусив себе прочитати й обдумати дві конкретні статті. Перша – в The Guardian: у ній пояснюється, як ЦРУ та MI6 попереджали українське (і європейське) керівництво про майбутнє російське вторгнення ще 2021 року, але всі були скептичні й тому не дослухалися. А потім… ні, я не буду додавати посилання (ще 1995 року я втомився від інтернет-війн з усіма цими "мудрими експертами"; (так, інтернет у мене був уже тоді, незалежно від того, чи ви в це "вірите", чи ні). Достатньо сказати, що це аналіз західного коментатора критики українського керівництва, висловленої російським політичним науковцем…
У порядку розвитку…
Хоча більша частина змісту статті в The Guardian була мені відома тим чи іншим чином (виняток – твердження, що Залужний та інші командири стримувалися через побоювання, що їх, простіше кажучи, "віддадуть під військовий трибунал"), я все одно рекомендую її прочитати й зберегти. А потім перечитувати за нагоди: вона проста, легка для сприйняття і влучна (особливо в порівнянні з тим, як я думаю і схильний описувати "речі").
Суть статті полягає в тому, що жодна з двох "провідних" (іноземних) розвідувальних служб США та Великої Британії, ймовірно, не мала "беззаперечних доказів" або будь-якого "супершпигуна" в лавах адміністрації Пуддінга. Однак, підсумок того, що вони мали, був настільки кришталево чистим, що можливим був лише один висновок.
Проте цей висновок був відхилений "європейськими партнерами" (не лише німцями та французами: навіть поляки були скептичні, принаймні спочатку), оскільки він "не мав сенсу" – для них (особливо для німців). І оскільки це не мало сенсу для європейців, Зеленський також зрештою перестав довіряти американцям та британцям. Звісно, Зеленський мав свої додаткові причини для такої точки зору: у дуже стислому викладі їх можна описати як "внутрішню політику". Такі міркування, як "запобігання паніці" і (як наслідок) "колапс економіки".
Навіть із дистанції часу це все ще важко прийняти: Зеленський відмовлявся вірити цим повідомленням – аж до самого нападу росіян. Справді, вторгнення застало і його, і міністра оборони – сонними вдома. Так само керівника німецької розвідки BND застали сонним у готелі в Києві, де він чекав на зустрічі з українськими колегами, заплановані на 24 лютого 2022 року. Оскільки Зеленський відмовився діяти, руки Залужного були зв'язані: він і вище командування ЗСУ не наважилися порушити накази президента. Виглядає так, що навіть виклик оперативного резерву першої та другої хвиль ЗСУ, який, як повідомляли, мав бути відданий 18 або 19 лютого, а потім 22 лютого відповідно, був радше "неофіційним" – якщо взагалі відбувся. У результаті, незалежно від того, що саме вони чи інші українські джерела стверджують відтоді (тобто звичні формули на кшталт "ми знали, що вони прийдуть" тощо), ЗСУ також застали зненацька. Як правило, лише Буданов і ГУР були "певною мірою підготовлені" – хоча Зеленський не хотів слухати навіть їх.
…а потім, навіть коли вони почали реагувати, ніхто в Україні не очікував, що росіяни не тільки атакують Київ, але й увійдуть до Херсона та Запоріжжя, а звідти прорвуться в тил оборони Маріуполя, що виявилося фатальним для останнього.
Десантники – військові повітряно-десантних військ рф (ВДВ) – готуються до посадки на вертольоти Мі-8, які мали доправити їх до аеропорту Гостомель, рано вранці 24 лютого 2022 року, на дорозі в районі Гомеля на південному сході Білорусі.
Щоб переконатися: повернувся, щоб перевірити свої власні оцінки з "тих часів". Незалежно від того, що публікувалося навколо, станом на листопад 2021 року я теж був скептиком. Навіть жартував: "Це не мало ніякого сенсу". Почав змінювати свою думку лише в січні 2022 року, коли в соціальних мережах з'явилися фотографії, що свідчили про те, що всрф почали розгортати свої польові госпіталі та банки крові поблизу кордону. Масштаби цього розгортання були "просто занадто великими". Ніхто не розгортає стільки польових госпіталів та відповідного обладнання, не маючи реального наміру "щось робити". Тоді стало очевидно: Пуддінг збирається вторгнутися.
Я не знав цього на той момент (отримав "підтвердження" лише з цієї статті в The Guardian), але тепер виявляється, що я не був єдиним, хто вважав, що українці навряд чи зможуть продовжувати опір довше двох, можливо трьох тижнів. Справді, це було основною причиною, чому навіть після вторгнення росіян не тільки "європейці", а й США та Велика Британія вагалися надавати будь-що інше, крім "важкої піхотної зброї". Див.: переносні зенітні ракетні комплекси (ПЗРК) і протитанкові ракети, такі як FGM-148 Javelin… і 5000 кевларових шоломів. Речі, які дозволяють піхоті ЗСУ продовжувати бойові дії, наприклад, у формі партизанської війни, незалежно від того, що відбувається в Києві або на лінії фронту.
По суті, всі коментатори чекали, щоб побачити, що відбудеться з Україною протягом цих перших двох-трьох тижнів. Тому було так "приємно" чути повідомлення про успішну оборону українцями Вознесенська, наприклад, у перших днях березня, а потім про "перші" (відомі мені на той час) українські контратаки в районі на захід/північний захід від Києва, приблизно тиждень потому.
Тоді стало очевидно: "вони" (українці) будуть чинити запеклий опір, і ні, росія не зможе перемогти.
Застереження: принаймні не так, як планував Пуддінг…
Це підводить мене до наступного пункту.
У статті в The Guardian є одна деталь – пов'язана з "плануванням" – яка робить її "особливою": вона цікава не стільки для "таких диваків і/або ботаніків", як я, скільки для вас, читачів, які не беруть безпосередньої участі в моніторингу та аналізі цієї (або будь-якої іншої) війни.
Я звертаю вашу увагу на цю деталь, тому що вона добре пояснює, як Пуддінгу вдалося спланувати операцію, не поінформувавши про це більшість членів свого найближчого оточення, навіть вищих командних ланок всрф. Адже "добре відомо" (принаймні таким, як я), що не тільки такі особи, як Пєсков і Лавров, але навіть такі вищі військові органи управління, як штаби Об'єднаних стратегічних командувань (ОСК) "Запад" і "Юг" всрф, були поінформовані про рішення про вторгнення лише за два, максимум три дні до його початку. Їхні безпосередні підлеглі – командири таких "польових армій", як, наприклад, 35-та загальновійськова армія (ЗВА) або 41-ша загальновійськова армія – були проінформовані ще пізніше. Своєю чергою, багато хто з їхніх підлеглих: лише за кілька годин до того, як їм довелося виїжджати. А війська на нижньому рівні командного ланцюга: взагалі не були проінформовані.
Карта росії з позначенням зон відповідальності п'яти ОСК. Позначена синім кольором і написом "ЗВО" (тобто те, що виглядає як "3ВО") означає ОСК "Запад"; позначена помаранчевим кольором і написом "ЮВО" (виглядає як "ХВО") – ОСК "Юг". Принаймні номінально, саме ці два командні вузли відповідали за російське військове вторгнення в Україну.
Чому це так важливо?
Тому що Пуддінг працював абсолютно "стандартно". Він "просто" доручив Головному оперативному управлінню Генерального штабу в Москві, а саме команді під керівництвом генерал-полковника Сергія Рудського, спланувати вторгнення в Україну.
Тепер автори (та редактор) цієї статті роблять помилку, вказуючи на Рудського як на "найбільш поінформовану особу в генеральному штабі". Вибачте, але це велике перебільшення. Максимум: "щось для публічного споживання". Щоб легше привернути увагу та щоб читачі в формі могли слідкувати за подіями.
Генерал-полковник Рудськой
Для таких диваків, як я, Рудськой відомий як головний стратегічний планувальник всрф. Сенс його роботи – планувати будь-які можливі сценарії. Йому та його команді платять (і, зрештою, інших завдань у них небагато), щоб продумувати все, що може статися з росією: від природних катастроф до воєнних ситуацій – внутрішнього заколоту, "вторгнення марсіан"… або російського вторгнення в Україну й конкретних операцій у його рамках.
Це не робить його "найбільш поінформованою особою в генеральному штабі". Далеко не так. Рудськой (і його команда) знає тільки те, що є його/їхньою роботою і що йому було доручено планувати: він (і його команда) мабуть склали тисячі планів за ці роки. Це не означає, що Рудськой знає, які з планів, які він (і команда) склали, будуть реалізовані. Він знає лише те, що йому було наказано планувати. Насправді є лише одна людина, яка вирішує, що буде робити росія, а конкретно всрф, і це Пуддінг.
Наприклад: якось навесні минулого року Рудському, мабуть, було наказано розробити план наступу і захоплення Куп'янська. Або, нещодавно, принаймні якось цієї зими, Рудськой, мабуть, отримав наказ розробити кілька планів "для Запоріжжя". Один, два або більше для наступу на місто; принаймні два додаткові для штурму міста; і принаймні два інших плани для облоги міста. Все, що він знає, це те, що йому було наказано розробити такі плани. І, спираючись на свою військову освіту та досвід (а також на освіту та досвід своєї команди), а також на розвіддані, отримані та надані ГРУ (військова розвідка Генерального штабу в Москві), він/вони можуть розрахувати, які і скільки підрозділів, з якими і скільки військ планувати розгорнути, в яких (загальних) напрямках наказати їм наступати, скільки запасів, боєприпасів тощо підготувати, як організувати логістику, як забезпечити їх поповненням запасів тощо.
Які з його/їхніх планів будуть потім використані (це може бути просто частина того чи іншого його плану), а які будуть реалізовані… це ще "невідомо".
(Своєю чергою, коли настане час – це вирішує Пуддінг, а Герасимов виконує накази Пуддінга – будь-який план, розроблений Рудським і Головним оперативним управлінням, передається до штабу ОСК "Юг", який з літа 2022 року і після Герасимова є головним командуванням для всіх російських операцій в Україні. Штаб ОСК "Юг" готує більш детальні плани і видає відповідні накази командувачам своїх польових армій тощо, тощо, тощо).
Справа в тому, що ця "деталь" привертає увагу до простого висновку: Пуддінг не мав проблем із збереженням безпеки своїх намірів – принаймні всередині росії. Доручити Головному оперативному управлінню планування того чи іншого є "абсолютно нормальним", абсолютно "звичайним для мирного часу". Це стосується не тільки росії: можна бути впевненим, що подібні органи є в будь-яких інших збройних силах світу (додатково: подібні органи є в штабах таких альянсів, як НАТО), які виконують ту саму роботу і мають плани на будь-які можливі випадки. Я впевнений, що, наприклад, десь у занедбаному кутку офісу Генерального штабу Збройних сил росії також є план вторгнення України до російської федерації.
Тому що саме в цьому полягає суть існування таких штаб-квартир…
За винятком того, що деякі деталі того, що тоді планували Рудськой/Головне оперативне управління, були "перехоплені" ЦРУ та/або MI6, так чи інакше. Щоб підвищити політичну та громадську обізнаність, починаючи з листопада 2021 року, вони почали "зливати" ретельно перевірені деталі на різних медіа-платформах.
Один із прикладів того, як американська та британська розвідка "випускають" свою інформацію в ЗМІ, марно намагаючись вплинути на політику та громадську думку. У листопаді 2021 року німецький таблоїд Bild опублікував цю карту плану російського вторгнення в Україну. Можна дискутувати, чи є та чи інша деталь "правильною", особливо з огляду на те, що цей план базувався на надто оптимістичних припущеннях і всрф не змогли його реалізувати, але суть зрозуміла, а надійність інформації не підлягає сумніву.
Проте, за винятком Білого дому та резиденції на Даунінг-стріт, 10, ніхто не сприйняв це достатньо серйозно…
Як уже згадувалося на початку, інша стаття, яка привернула мою увагу, була присвячена дискусії довкола західного аналітика, який розібрав (цитата) "жорстку критику" російського коментатора у відповідь на конкретну статтю в західній пресі.
Звучить складно, тому я мушу дещо пояснити.
російський аналітик описав щось на кшталт "типової історії": Україна готувалася до цієї війни "десятиліттями" (пряма цитата: "навмисно готувалася до війни з росією понад тридцять років"), але через проблеми з мобілізацією та логістикою виявилося, що вона не готова до масштабних бойових дій; далі її здивувала ефективність росії у дроновій війні; а слабка координація всередині українського (вищого) командування нібито прирекла Україну на поразку.
Зітхаю… Ви можете запитати, чому я взагалі звертаю на це увагу?
З тієї ж причини, що й завжди. Тому що, коли хтось серйозно стежить за війнами та воєнними діями, дуже важливо розуміти, що і як "думають" люди, які ведуть цю війну. Що вони думають? Що для них важливо? Що має значення для "них"? Саме це визначає їхні рішення. Ігнорувати когось і щось просто тому, що він росіянин, вануатуанець або з Марса, просто неправильно. Справді, у випадку з російським аналітиком, про якого йде мова, вирішально важливо з'ясувати, яку пораду він може (або не може) дати Пуддінгу (навіть якщо це "десь за п'ятьма або більше поворотами").
Перш за все, це не означає, що російський аналітик повністю помиляється. Навпаки. Наприклад, він почав з пояснення того, як після розпаду СРСР "Україна успадкувала величезні військові запаси, призначені для підтримки тривалої автономної війни великими військовими формуваннями". Проте, за словами аналітика, протягом наступних десятиліть "більшість цього обладнання було або продано, або розграбовано, а оборонна промисловість України, яка за своїм потенціалом була порівнянна з російською на початку 1990-х років, деградувала до неприйнятного рівня".
Можна заперечувати це, але це простий факт.
Що гірше: з відстані часу стає очевидним, що "навіть" кроки, зроблені послідовними українськими політичними лідерами, які перебували при владі з моменту початкового вторгнення росії в 2014 році, були… не просто "занадто незначними", а безнадійно недостатніми. Звісно, загальна боєготовність ЗСУ була покращена (у лютому 2014 року їхні командири ледве змогли сформувати єдиний оперативний батальйон, зібраний з елементів щонайменше трьох бригад): вже до 2015 року збройні сили були здатні "стримувати терористичну загрозу на Донбасі". Проте на сьогодні "навіть горобцям на моєму даху" абсолютно ясно, що ніхто в Україні не подбав про підготовку ЗСУ до того, з чим вони стикаються з 24 лютого 2022 року.
… іноді тому, що це "не мало сенсу", але часто з багатьох інших причин. У тому числі через наполягання Зеленського (яке було актуальним навіть на початку лютого 2022 року) на тому, що будь-яке підвищення рівня готовності ЗСУ лише посилить напруженість і спровокує путіна на атаку. І, пробачте мені за те, що я це кажу (так, "знову"), але це ще один факт – коли "президент не переймається", чому хтось із керівництва збройних сил повинен "ризикувати шкірою", щоб діяти інакше?
Ще одна думка російського аналітика також є слушною: надмірна залежність Києва від "Заходу". Він написав: "з самого початку українська влада припускала, що Захід, розглядаючи Україну як інструмент тиску на росію, надасть усе необхідне – фінансування, зброю і навіть візьме пряму військову участь".
Можливо, жоден з українських президентів насправді не очікував, що США та/або НАТО в разі російського вторгнення підуть воювати за Україну. І, мабуть, я не впевнений, чи Зеленський дійсно (і досі) вірить в ілюзію будь-якого військового втручання НАТО на користь України. Проте решта цього твердження є ще одним фактом. Зеленський не був першим українським президентом, який піддався ілюзіям, сподіваючись, що "Захід" захистить Україну від будь-якого вторгнення росії. Якщо у вас є сумніви з цього приводу, дозвольте нагадати вам про так званий "Будапештський меморандум про гарантії безпеки" від 1994 року.
Вибачте, але, з огляду на досвід останніх 4-11 років, я не можу не посміхнутися з цього моменту, тому що Зеленський (як і ще один український президент) і далі наполягає, щоб "Захід" надав додаткові подібні гарантії… і, по суті, він не перший, хто не зробив Україну здатною захищати себе самостійно. Навпаки, сьогодні країна більше ніж будь-коли залежить від "західної" допомоги.
російський аналітик також має рацію щодо слабкості українських командних структур і падіння бойового духу військ. Це два безпосередньо пов'язані чинники: : ідіотські провали керівництва спричинили глибокі розбіжності серед військових. Хоча моє враження таке, що "загалом" (я не можу точно оцінити) українці залишаються готовими чинити опір, вони також кажуть, що "не настільки божевільні, щоб дозволити вбити себе через чиїсь безглузді накази". Крім того, російський аналітик має рацію, коли стверджує, що "росія" (читай: "тупоголові командири" у Москві, тобто Генеральний штаб) "підвищила свою оперативну компетентність під час бойових дій в Україні". Це справді так – навіть "драматично", особливо у порівнянні з Головкомом і Генштабом України. Головна причина, чому росіяни все ще "просуваються" (читай: повільно просуваються вперед) у цій війні, полягає в тому, що вони навчилися використовувати кожну слабкість України. А найбільша слабкість України – її (політичне й) військове керівництво.
На мою думку, той самий російський аналітик помиляється в таких питаннях, як (цитата): "Захід очікував, що росія швидко впаде під санкціями". Я в цьому сумніваюся. Він "лише" недооцінив ефективність порожніх погроз санкціями, щоб стримати Пуддінга від вторгнення.
Де російський аналітик "має рацію", так це в його твердженні, що "Захід" не планував довгострокової підтримки України. Навіть зараз, через чотири роки після повномасштабного вторгнення росії, все ще немає чіткої стратегії, як перемогти це вторгнення.
Нарешті, російський аналітик "правий" у тому, що "західна політика" є (цитата) "егоїстичною: вона використовує союзників у своїх інтересах".
Навіть українські керівники вже зрозуміли це: ні, "Захід" не буде ставити інтереси України вище за свої власні. Адже зомбі-ідіоти на Заході на своїх посадах не лише тому, що їхні фінансисти вважають їх лояльними й надійними, а й тому, що вони не знають нічого іншого, крім як підтримувати статус-кво.
Підсумок: так, "Україна все ще тримається".
Наскільки… ми ще побачимо.
Я певен, що це не те, чим українські лідери можуть хвалитися. Я вже говорив це в 2023 році і повторю ще раз: так, Україна тримається всупереч своєму некомпетентному керівництву.
Перш за все, після чотирьох років такого стану речей і хоча російським аналітикам доводиться додавати певну "перчинку" до своїх текстів – це сама природа системи путіна: або ти лояльний, або "падаєш зі сходів", а потім "з вікна" наприкінці тих сходів. Проте час від часу вони все ж "повертаються до реальності". І, якщо хочете, продовжуйте називати мене "песимістом", але я б сказав так: нам варто готуватися не просто до ще чотирьох років цієї війни. З огляду на досвід ігнорування розвідувальних оцінок у 2021 році та на початку 2022-го, потрібно готуватися й до сценаріїв гірших, ніж "війна в Україні просто триватиме". Не лише через провали українського керівництва, а й особливо через те, що наші лідери тут, на "Заході", досі щодня демонструють нездатність готувати наші країни (і Україну) до будь-якого іншого "результату".
Джерело
