Колишній посол США в НАТО та старший науковий співробітник Центру Белфера при Гарвардському університеті Іво Даалдер у своїй колонці стверджує, що, маючи найпотужнішу армію в історії людства, Сполучені Штати вже понад тридцять років не здобули жодної воєнної перемоги. Автор доводить, що причина криється не в браку вогневої моці, а в хибному способі мислення: Вашингтон береться за зброю, перш ніж визначити політичну мету, і покладається на руйнування там, де потрібна стратегія. Розглядаючи війни від Кореї та В’єтнаму до Іраку й нинішнього Ірану, автор виокремлює три структурні вади американського підходу до війни – перевернуту логіку засобів і цілей, надмірні амбіції та віру в те, що переважна сила здатна замінити рішучість супротивника. На його думку, вихід полягає в поверненні до доктрини Вайнберґера-Пауелла: чітких цілей, стриманості й усвідомлення того, що тактична перевага сама собою не гарантує стратегічного успіху.
Сполучені Штати, можливо, мають найсильнішу армію у світі, але низка поразок свідчить про глибшу ваду в їхньому підході до воєнних конфліктів. Водночас вони вже понад тридцять років не вигравали жодної війни.
Від 1945 року США вели великі війни в Кореї, В’єтнамі, Афганістані, Іраку, а тепер і в Ірані. Серед них лише війну в Перській затоці 1991 року можна вважати справжнім успіхом – та й вона заклала зерна майбутньої катастрофи. Натомість наслідки інших варіюються від глухого кута й поразки до стратегічної катастрофи, причому Іран став, мабуть, найгіршим стратегічним прорахунком, якого США припустилися після Другої світової війни.
То чому ж найсильніша армія у світі раз у раз програє війни, які сама ж і розпочинає? Відповідь криється не у вогневій силі, а в самому американському мисленні.
Видатний прусський військовий стратег Карл фон Клаузевіц визначав війну як продовження політики іншими засобами. Армія слугує політичним цілям – це один із багатьох інструментів, який завжди має бути підпорядкований чітко визначеній меті.
США перевернули цю теорію з ніг на голову. Вашингтон сприймає війну не як продовження політики, а як її провал – крайній засіб, до якого вдаються, коли дипломатія зазнає краху, часто не маючи жодного чітко визначеного політичного результату. Наслідки щоразу однакові: силу застосовують без чіткої мети й без відповіді на питання, яке мало б передувати кожному рішенню воювати: який вигляд насправді має перемога?
Президент США Дональд Трамп – найяскравіший вияв цієї проблеми. В Ірані показову дипломатію вели посланці, які не розумілися ні на дипломатії, ні на ядерній фізиці. Потім почалася масштабна бомбардувальна кампанія, заснована на магічній вірі в те, що руйнування породжує капітуляцію – або, як висловився президент минулих вихідних, ми або укладемо "хорошу" угоду, або "рознесемо їх ущент". Але кінцевий результат не буде ні тим, ні іншим.
Ми знаємо це, адже хоч Трамп і є найрадикальнішим виявом хибного підходу Америки, він аж ніяк не самотній у цьому.
Американський спосіб ведення війни побудований на трьох структурних вадах. Перша: цілі та засоби поміняні місцями. Замість того щоб визначити політичну мету, а вже потім обрати відповідний інструмент, Вашингтон робить навпаки. Він хапається за військовий інструмент і сподівається, що політика підлаштується сама. "Rolling Thunder" у В’єтнамі, "Shock and Awe" в Іраку, "Epic Fury" в Ірані – щоразу США застосовували нищівну силу, вірячи, що тотальне руйнування принесе бажаний результат.
Але цього ніколи не стається.
Друга вада – надмірні амбіції. Американські війни вибудовують навколо якнайширших можливих цілей: зміна режиму, цивілізаційні перетворення, встановлення демократії, викорінення тероризму. Та це не цілі, а фантазії; і військова сила – кепський інструмент для досягнення таких цілей.
Війна в Перській затоці увінчалася успіхом саме тому, що тодішній президент Джордж Г. В. Буш відкинув цю логіку. Його мета була вузькою й чітко окресленою: відкинути іракське вторгнення в Кувейт та відновити попередній стан речей – не більше. Він устояв перед величезним тиском, який штовхав його рушати на Багдад, і ця стриманість не була слабкістю. Вона дала справжню коаліцію, легітимність і перемогу.
Багато років потому, вже на Близькому Сході, президент Джордж В. Буш – під впливом тих самих радників, які свого часу підштовхували його батька зайти далі, – обрав інше. Результат? Десятиліття війни, зміцнення Ірану та куди менш стабільний регіон, ніж раніше.
Нарешті, третя й найфундаментальніша вада полягає в тому, що планувальники у Вашингтоні вірять, ніби переважна сила здатна компенсувати асиметричну вмотивованість. Це не так. Америка, можливо, і має силу, але інша сторона має волю. В’єтконг, талібан, баасисти, ісламські революціонери – вони не відступають. Їм нікуди відступати й нічого втрачати.
Коли 1968 року в’єтконгівці розгорнули Тетський наступ, завдавши одночасних ударів по понад сотні міст, американські військові назвали це поразкою ворога. І хоча тактично це було правильно, стратегічно все було навпаки. Тетський наступ підірвав підтримку війни американським суспільством і змінив її хід. В’єтконг знав, за що воює, тоді як Вашингтон уже давно втратив цю нитку.
Десятиліттями пізніше в Афганістані американські посадовці захоплювалися власною винахідливістю – спецпризначенці верхи на конях, високоточні бомби й режим, повалений за лічені тижні. Та лише за кілька днів до початку бомбардувань Буш запитав, "хто керуватиме країною", щойно талібан буде повалено, – слушне питання, яке нікому не спало на думку поставити, перш ніж заправляти баки B-52. Вершники діяли блискуче, але жодного уявлення про те, що буде далі, не існувало. До того ж багаторічний лідер "Аль-Каїди" Усама бен Ладен залишався на волі.
Потім настав Ірак, де архітектори війни пророкували легку прогулянку, під час якої американських солдатів зустрічатимуть як визволителів. Натомість окупаційна влада розпустила іракську армію, виштовхнувши сотні тисяч озброєних і принижених чоловіків на вулиці – без роботи й без перспектив. Повстання, що спалахнуло після цього, не мало б нікого здивувати, та все ж здивувало всіх.
В Ірані ця логіка обвалилася ще швидше. Уся стратегія, якщо її можна так назвати, зводилася до такого: вбити верховного лідера країни й сподіватися на поміркованішого наступника. За даними газети New York Times, США та Ізраїль покладали надії на те, що вакуум заповнить колишній президент Махмуд Ахмадінежад, який сам аж ніяк не є поміркованим. Але вони не мали ні плану, як привести його до влади, ні плану дій на випадок невдачі, ні плану, як завадити Тегерану зробити те, що всі й так передбачали: перекрити Ормузьку протоку для будь-якого судноплавства, окрім власного.
На цьому етапі повторювані невдачі Америки надто численні, допущені впродовж надто багатьох десятиліть і за надто різних лідерів – як республіканців, так і демократів, – щоб списати їх на збіг обставин. Вони відображають глибшу ваду американського способу ведення війни.
Тож яким має бути кращий шлях?
Відправною точкою має стати більше смирення й менше зарозумілості. Так, американська армія неперевершена – як засвідчило захоплення президента Венесуели Ніколаса Мадуро в січні. Жодна інша розвідка не змогла б знайти бен Ладена, і жодна інша армія не змогла б викрасти його з глибин Пакистану так, щоб ніхто й не помітив. Та ці приголомшливі спроможності не замінюють ясного мислення й виваженої стратегії.
Тактична перевага гарантує стратегічний успіх не більше, ніж тактична слабкість гарантує поразку.
Американські військові керівники розуміли це задовго до того, як Вашингтон про це забув. 1984 року тодішній міністр оборони Каспар Вайнберґер – травмований досвідом В’єтнаму та Лівану – чітко виклав це у своїй концепції того, коли і як США мають застосовувати військову силу: чіткі життєво важливі інтереси, визначені й досяжні цілі, внутрішня та міжнародна підтримка, нищівна сила, застосована задля обмежених цілей, чітка стратегія виходу й війна лише як крайній засіб.
Колишній голова Об’єднаного комітету начальників штабів Колін Пауелл, який служив молодим офіцером у В’єтнамі, а згодом був військовим помічником Вайнберґера, удосконалив і відточив ці засади десятиліття потому. Обидва бачили, що стається, коли США воюють без стратегії, і прагнули уникнути повторення.
Доктрина Вайнберґера–Пауелла й сьогодні залишається правильною концепцією. Це не пацифізм, а стратегічна логіка, яку успішно застосували у війні в Перській затоці. І саме її бракувало в кожному конфлікті відтоді. Міністр оборони Піт Гегсет, можливо, і покликався на Вайнберґера як на дороговказ щодо застосування Америкою сили в Ірані, але далі знехтував кожним із його принципів.
США раз у раз програють не тому, що їхня армія слабка, а тому, що вони щоразу обирають інструменти, перш ніж визначити свої цілі. З огляду на це не дивно, що найпотужніша армія в історії людства не може виграти війни, які сама й розпочинає.
Джерело: Politico
